<< Главная страница

Волохан



Категории Микола ТрублаÏНi ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Оповiдання Тико i Волохан Вони познайомилися, коли одному було три роки, а другому три мiсяцi. Три роки було маленькому Тико. Вiн жив iз своєю мамою i старшим братом на березi холодного моря. Маму його звали Панай, а брата — Умк. Навколо ïхньоï хатини розляглася тундра. В тундрi не ростуть дерева. Там лише мох, болото та камiння. В тундрi дуже мало людей. Одного дня до берега пiдiйшов пароплав. Люди з пароплава привезли на берег великi бочки, залишили ïх тут i повернулись назад. Пароплав рушив далi i зник вдалинi. Маленький Тико прийшов подивитись на тi бочки. Нiхто не бачив, як вiн туди пiшов. Умк саме тодi лагодив сани. Коли чує Умк — хтось дзявкає бiля нього: дзяв-дзяв! дзяв-дзяв! Дивиться — аж то маленьке цуценя, якому було не бiльше як три мiсяцi. — Цюця... — каже Умк. — Волохатий який, — гладить його. Досi вiн цього цуценяти не бачив. Мабуть, люди з пароплава привезли його на берег i забули. Поведiнка цуценяти була чудна. Воно то ухопить Умка за ногу, то потягне, вiдбiжить, загавкає i замотає головою, наче запрошує кудись. Умк зрозумiв, — цуценя кличе його за собою. Вiн пiшов за ним. Цуценя бiжить, а Умк за ним. Побiгло цуценя на берег. Прибiг туди й Умк. Дивиться цуценя на бочку, гавкає, а бочка догори дном стоïть. Прислухається Умк — у бочцi щось гуде. Пiдняв вiн ту бочку, а з-пiд неï Тико заплаканий визирає. Хлопчик пiдлiз пiд ту бочку, а вона його й накрила. Налякався бiдолашний. Мiг би загинути. Цуценя його врятувало. Того песика дуже полюбив Тико. Песик теж полюбив хлопчика. Песик був волохатий, i прозвали його Волохан. Хвиля-напасниця Минув рiк, як вони познайомилися та потоваришували. Нiколи Тико не ходив гуляти без Волохана. Волохан рiс швидко, i тепер це був молодий дужий собака. Якось Тико разом з Умком пiшли до моря. Волохан бiг попереду. Вiтру на морi не було, проте клекотiв сильний прибiй. Висока хвиля пiдiймалася на поверхнi моря, котилась до берега, тут розсипалась i далеко заливала узбережжя. Хвиля котила багато камiнцiв i пiску. Вона то викидала ïх на берег, то тягла знов у море. Умк i Тико кидали камiнцi — пробували, хто далi кине. Дорослий Умк, звичайно, кидав далi. Тико забруднив руки i хотiв ïх помити, присiвши бiля води. В цей час набiгла хвиля. Вiд удару Тико впав, хвиля вiдкотилася вiд берега i забрала хлопця з собою. Умк не бачив цього, бо стояв спиною до моря. Повернувшись на голосне гавкання Волохана, вiн побачив спочатку Тико, якого хвилею несло вiд берега, а далi й Волохана, що кинувсь услiд за ним у море. Хлопчик незабаром зник пiд водою. Волохан теж. Умк кинувся, щоб рятувати брата, але не встиг добiгти до берега, як побачив Волохана, що випiрнув з-пiд води. В зубах вiн держав Тико. Перемагаючи прибiйну хвилю, собака наближався до берега. Хвиля кидала його разом iз Тико на пiсок, а потiм хапала i несла назад у море. Умк поспiшив ïм на допомогу i витягнув обох на берег. З радiсним гавканням плигав. Волохан навколо нерухомого Тико. Волохан смiливий i прудкий Лiто минуло. Випав снiг, пухкий i бiлий. Почалась холодна зима. А зима в тiм краю, де жив Тико, тягнеться довше, нiж весна, лiто та осiнь разом. То холодний край. Як почалась зима, Умк зробив меншому братовi малi нарти. Це такi саночки, що в них запрягають собак. Собаки возять на тих нартах людей i всякий вантаж. Тико запряг Волохана в своï нарти. Волохан швидко побiг, тягнучи за собою нарти. На нартах сидiв Тико. Приємно й хороше було кататись. Кiлька разiв Волохан оббiг кругом хати. Тико захотiлось поïхати далi, i вiн закричав: — Волохане! Волохане! Бiжи в тундру! Волохан повернув вiд хати. Скоро вiн вивiз Тико на високий горбок у тундру. А з другого боку горба лежав на снiгу бiлий ведмiдь. Побачивши хлопця i собаку, вiн схопився на ноги i кинувся до них. — Волохане! — загукав Тико. — Тiкай! Ай-ай! Мов вихор, зiрвався Волохан. Нарти помчали назад. Швидко бiг ведмiдь, та не догнати йому Волохана. Раптом нарти набiгли на камiнь i так пiдскочили, що Тико не втримався i впав на снiг. Широкими стрибками ведмiдь наближався до хлопчика. Волохан, помiтивши, що його Тико зостався в снiгу, круто завернув назад. Вiдважний собака кинувся на ведмедя ззаду i схопив його за заднi ноги. Ведмiдь гаркнув i повернувся до нього. Волохан вiдскочив i теж люто загавкав. Так вiн робив кiлька разiв: плигне, вхопить ведмедя за хвiст i знов вiдскакує. Даремно розлючений звiр намагався схопити собаку. Тим часом Тико, скiльки мав сили в ноженятах, мчав додому. Задихався, упрiв, а таки втiк вiд ведмедя. Прибiг додому й розказав про все Умковi. Умк схопив рушницю i побiг туди, де ведмiдь ганявся зi Волоханом. Умк застрiлив ведмедя. Волохан сповiщає мисливцiв Лiтом на берег, де жив Тико, приïхала бригада мисливцiв. То були Умковi товаришi. Разом iз Умком вони взялися полювати на бiлух. Бiлуха — це великий звiр, що живе в морi. Вона схожа на кита, тiльки менша. Важить бiлуха дуже багато — стiльки, скiльки слон. Жир бiлухи дуже цiнний. Мисливцi вирiшили поставити сiтку у великiй бухтi. Коли табун бiлух iде коло берега, то неодмiнно заходить у кожну бухту. Зустрiвши сiтку, бiлухи легко могли б ïï розiрвати, але не догадуються цього зробити. Вони починають шукати iншого виходу, i тодi мисливцi ïх стрiляють. Товаришi Умка по черзi вартували бiля сiтки. Але якось трапилось так, що нiхто не залишився на морi. Усi були в хатi: Панай спекла дуже смачну печеню з ведмежого м'яса, i мисливцi охоче ласували. Раптом чують — надворi голосно загавкав Волохан, немов викликає ïх з примiщення. Вискочив Тико, а за ним Умк. Бачать, Волохан аж заливається i все поривається до бухти. — Там звiр якийсь, — каже Умк. Мисливцi схопили рушницi й побiгли до бухти. Пiдбiгають, а бухта наче пiнястими хвилями збiлена. Та то не хвилi. Великi бiлi звiрi раз у раз з води вискакують. Табун бiлух зайшов у бухту. Затрiщали пострiли. Мисливцi стрiляли бiлух. А вздовж берега сюди й туди бiгав Волохан i вищав з задоволення. Волохан не любить лихих людей. Махаючи довгим хореєм, мисливець Ган гнав оленiв. Хорей — це така довга палиця, що нею поганяють оленiв. Ган ïхав до Умка, щоб забрати шкури бiлух. Ган був лиха людина. Вiн не жалiв своïх оленiв. Вiн ïх нещадно бив. Надто сердитий вiн був на одного оленя. Той олень посковзнувся, розбив собi ногу i тепер не мiг добре бiгти. Це дратувало Гана. Вiн вважав, що олень це зробив умисне, щоб гiрше його везти. Зупинившись бiля Панаєвоï хати, Ган порозпрягав оленiв, пустив ïх пастись, а оленевi з розбитою ногою попутав ноги, щоб вiн не мiг бiгти. Пiсля цього взяв хорей i почав його сильно бити. Бiдна тварина аж стогнала, i сльози котилися ïй з очей. Та Ган на це не зважав. Вiн бив i бив оленя. Двадцять разiв ударив вiн i замахнувся двадцять перший раз, та не вдарив. Не вдарив, бо сам упав на землю: Волохан плигнув на нього i звалив його. Очi у Волохана налились лютим вогнем. — Ах, ти жi — крикнув Ган i хотiв пiдвестись, щоб ударити хореєм собаку. Та Волохан лише грiзно загарчав i клацнув зубами. Ган злякався i почав кричати: — Рятуйте! Рятуйте! Прибiгли Тико, Умк i Панай. Вони побачили, як Волохан узяв у зуби хорей i подався геть. Вiднiс хорей i кинув. А тодi повернувся назад. Ган уже скочив на ноги i крикнув Умковi: — У вас звiрi, а не собаки! Волохан пiдiйшов до Гана i грiзно загарчав. Той враз стих i сховався за Панай. Пес пiдiйшов до побитого оленя i нiжно його лизнув. Водiй Минуло кiлька рокiв. Тико став мiцним хлопцем. На пiдборiддi в Умка виросла борода. Ще бiльше постарiла Панай. Тепер Тико мав своïх сiм собак i допомагав Умковi полювати. Серед тих собак вирiзнявся своïм зростом великий Волохан. У запряжцi вiн вiв за собою iнших собак, бо був найсильнiший i краще за iнших умiв вибирати шлях через тундру. Стояв ясний морозний ранок. Зорi поблiдли. Умк, Панай i Тико сподiвались побачити сонце над обрiєм. Вже давно вони його не бачили, бо в тiй мiсцевостi, де вони жили, сонце взимку ховалося на цiлий мiсяць. — Тико, — сказав Умк, — запряжи собак та поïдь оглянь пастки на лисиць, а я загляну до Кам'яного горба. — Добре, — вiдповiв Тико. Вiн запрiг собак i поïхав. Тi пастки Умк порозставляв уздовж берега далеко одну вiд одноï. Кожнi три-чотири днi хтось iз братiв ïздив оглядати ïх. Цього разу Тико у першiй же пастцi знайшов лиса. Це був бiлий полярний лис. Звуть його песцем. Хутро його дуже легке, м'яке i тепле. З того хутра шиють комiри, шапки, шуби. Песець був уже мертвий. Тико кинув його на нарти i поïхав далi до iнших пасток. Пурга З моря подув вiтер. У тундрi закурiло снiжком. Вiтер був не сильний, i Тико не турбувався. Поïду, — думав вiн, — ще до Кам'яних горбiв. Там зустрiну Умка. А вже потiм разом повернемо додому. В його нартах лежали двi бiлi лисицi. Вiн гукнув на собак i наказав Воло-хановi повертати до Кам'яних горбiв. Кам'янi горби були далеко вiд моря. Там громадилися величезнi скелi, серед яких любили ховатись лисицi. В тих скелях i поставив своï пастки Умк. Тико був уже на пiвдорозi до Кам'яних горбiв, коли раптом вiтер подужчав, пiднявши снiговий туман. Вiн збив з шляху собак. Пурга, — з тривогою подумав Тико. Навколо потемнiшало. Собаки пiшли повiльнiше. Було чути лише виття вiтру. Хуртовина слiпила очi. Хлопець не знав, що робити. Вiн не взяв з собою нi харчiв, нi хутряного мiшка, в якому можна переждати пургу, що могла затягтися на кiлька день. Про те, щоб дiстатися додому, не можна було й думати. Вiтер бив йому снiгом у очi так, що не видно було навiть собак. — Що ж робити? — спитав себе Тико i вiдповiдi не знаходив. А вiтер скаженiв, кружляв снiжними вихорами, засипав тундру... Все повiльнiше йшли собаки... Нарти стали. Де Умк? Собаки далi не йшли. Стривожений Тико злiз iз нарт. Пiдiйшов до собак. В колiна йому ткнув морду Волохан. — Собачко моя, — сказав Тико i погладив рукою собаку. — Що будемо робити? Волохан стиха загарчав. Тико знов сiв на нарти i гукнув: — Волохане, рушай! Гайда! Гайда! А то снiгом замете! Волохан струснув кiлька ледачих собак, що вже встигли лягти на снiг. Вони пiдвелись, i тодi всi собаки рушили туди, куди повiв ïх Волохан. Тико лiг на нарти. Вiн поклався на собак. Хто знає, куди вони його завезуть. Може, зайдуть далеко в тундру, i тодi довго доведеться шукати, а може, вийдуть на закрижанiле море. Вiтер зламає кригу i понесе Тико в незнану далечiнь. А може, довго кружлятимуть на одному мiсцi, поки не пристануть... Тодi ляжуть у снiг i лежатимуть нерухомо, i вiтер заноситиме ïх снiгом. Так можна й замерзнути. Снiг танув на обличчi. Обмерзали брови. Собаки йшли i йшли. Тико дрiмав, лежачи на нартах. Пiд ним лежали мертвi лисицi, м'яким хутром грiючи йому руки. Вiтер не вщухав анi на хвилину. Собаки йшли поволi. Нарештi стали. — Що таке? Тико злiз iз нарт. Кiлька собак лягло в снiг. Волохан радо скавучав. Нарти стояли перед якоюсь стiною. Тико глянув уважнiше. Це була ïхня хата. Його зустрiла старенька мати — Панай. Вiн був удома. Вiн грiвся бiля вогню, i мати давала йому ïсти. Але Умк того дня не повернувся додому з Кам'яного горба. Тривожна думка непокоïла Тико i Панай. — Де ж вiн? I що з ним? Умкова рукавиця Другу добу лютує хуртовина. Як i ранiше, з моря дме ураганний вiтер. Собаки поховались у снiг. Другу добу не знають спокою стурбованi вiдсутнiстю Умка його мати i брат. Може, вiтер ще багато днiв местиме снiгом по тундрi? Може, Умк заблудився? Може, з ним сталося яке нещастя? Непокоïться мати. Неспокiйний i Тико. Пiд таку хуртовину вiн не знає, куди ïхати шукати брата. Проте вiн часто виходить з хати, дивиться, чи не пiд'ïздить Умк. Оббiжить кругом хати i повернеться назад. Обличчя в нього червоне, пашить вогнем: так насiчуть його вiтер i снiг. Навiдується Тико й до своïх собак. Кине ïм по шматку м'яса або сухоï риби, щоб ïли й не дуже мерзли. Найближче до порога лежить його друг Волохан. Неспокiй Тико передається Волохановi. — Немає Умка, моя собачко, — скаржиться Тико своєму чотириногому друговi. Тихо скавулить Волохан. Якось вийшов Тико з хати. Дивиться — немає Волохана. Гукнув — нiхто не озивається. Волохан десь зник. Обiйшов Тико навколо хати. Нiде немає Волохана. Скликав усiх собак. Повилазили вони з-пiд снiгу. Є всi, крiм ïхнього водiя. Минув деякий час. Чує Панай: хтось торсає дверi. Може, Умк? — подумала вона i кинулась з хати. Вiдчиняє дверi: на порозi Волохан, в зубах щось держить. Придивився Тико, а то Умкова рукавиця. — Волохан знайшов Умка. Ще бiльше занепокоïлась Панай. Вирiшила вона разом iз Тико розшукувати Умка. — Коли один раз Волохан змiг, незважаючи на пургу, пройти до нього й повернутись, то i вдруге зробить це. Вiн проведе нас, — сказав Тико. Волохан веде Панай розвела великий вогонь. Щоб чути було дим Волохановi, — сказала вона синовi. — Йому легше буде повертатись назад... Тико запрiг у нарти собак. Поïхали. Незважаючи на хуртовину, собаки йшли швидко. ïх тягнув за собою Волохан. Нi Тико, нi Панай у снiговiй хуртовинi нiчого не бачили. Може, годину, а може, й бiльше йшли собаки. Та ось нарти виповзли на якийсь горб. Волохан пiшов дуже обережно. Потiм вiн загарчав на iнших собак, i вони пiшли обережнiше... Тико догадався, що вони в'ïхали на Кам'янi горби. Нарештi Волохан зупинився. Зiйшовши з нарт, Тико i Панай за кiлька крокiв вiд себе побачили глибоке провалля мiж скелями. Волохан дивився в глибину ущелини й тихо скавучав. — Тут має бути Умк! — радiсно загукав Тико. З провалля долетiв якийсь кволий голос. То обiзвався Умк. Вiн сюди провалився з своïми собаками й нартами. I хоч провалля було не таке вже й глибоке, але вилiзти звiдти вiн не мiг, бо стiни ущелини були слизькi i стрiмкi. Тико спустив у провалля кiнець мотузка, якого прихопив з собою. Тим кiнцем Умк обв'язав своï нарти, а другий кiнець Тико прив'язав до своïх нарт. Потiм Тико гукнув на собак i став ïм допомагати витягати Умковi нарти. Витягли нарти. Потiм витягли одну за одною Умкових собак. Нарештi витягли й самого Умка. — Як же ти потрапив туди? — спитав Тико. — Як почалась пурга, мене з нартами й собаками несподiвано кинув туди вiтер. Багато часу минуло, аж поки я побачив над собою голову якоïсь звiрини. Спочатку я думав, що то ведмiдь, аж виявилось, що то Волохан. Упiзнавши, я кинув йому рукавицю. Нарти побiгли по тундрi. Троє людей повертались додому. Крiзь хуртовину ïх вiв Волохан.
Волохан


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация